1 грудня 1991 року спільним і майже одностайним рішенням ми показали себе світу як зрілу націю, яку один відомий британський історик назвав «несподіваною». Ми не знали тоді ще, якою буде наша доля, але твердо знали – вона буде нашою і ми самі будемо за неї відповідати.
Волю до незалежності продемонструвала вся Україна – від Донецька до Львова і від Чернігова до Криму. Була тривала, прозора і чесна кампанія, на яку намагалися впливати і союзний центр Горбачова, і «демократична» росія команди Єльцина.
Результат приголомшив світ. Польща і Канада першими, а далі всі наші друзі щодня оголошували про визнання державності. Факт незалежності довелося визнати і москві. Тоді там спромоглися лише на невиразні погрози, але затаїлися і чекали кілька десятків років, щоб огризнутися.
Ми назавжди запам’ятаємо радість після оголошення результатів референдуму, небачену віру у власні сили, відчуття належності до великої історії. І хоч потім свято змінилося буднями, завжди в усіх опитуваннях більшість українців підтверджували – їхній вибір незмінний. Тоді проголосувало 90%, зараз були би всі 100.